Інформаційно-музична програма «Студія 3»

Василь Ворон – журналіст, магістр державного управління. Його діяльність охоплює різні сфери – організація культурних заходів і фестивалів, просування української культури та мистецтва, підтримка митців, підняття актуальних тем громадського життя.

Подаємо статтю Василя Олександровича Ворона, магістра державного управління, художнього керівника фестивалю «Стравінський та Україна» та публікації з газети «Молодий ленінець» 1980-х років у цифровому форматі.

https://drive.google.com/drive/folders/1z1hB3cuRWglP-j2S12ZIH7pBbrwnxIjk?usp=drive_link

На 25.10.1985 обласна молодіжна газета під рубрикою «Говорить Луцьк» анонсувала прем’єру нової інформаційно-музичної програми «Студія 3» Волинського радіо. 29 жовтня музикознавець Зінаїда Коструба констатувала: « Всі інформаційні повідомлення проходять на музичному фоні. Взагалі, музика  не припиняється, поки триває передача, вона є тим інтонаційним стержнем, який створює у слухача певний настрій, викликає  зацікавлення до рубрик «Премєра пісні», «Інтеркурєр», «Музична загадка»…Програма виходить за рамки розважального жанру,  має пізнавальний характер…»

Нову модель мовлення  «музика-інформація-музика» творці програми інженери Волинського радіо Ольга Куліш, Юрій Вегера, журналіст обласної молодіжної газети Василь Ворон запозичили у зарубіжних колег, зокрема, щоденної, молодіжної студії «Ритм»  Польського радіо. У тісному зв’язку радіослухачів з  читачами  молодіжної газети полягала родзинка проєкту. На сторінках газети, приміром, розміщалися талони на голосування хіт-параду «Мікрофон 87». Незабаром його доповнив ще один плебісцит слухачів «10 най…най…най…». Місцевих самодіяльних виконавців з Луцька, Володимира, Львова, Тернополя, Рівного без обмеження віку і поділу на аматорів і професіоналів записував Юрій Вегера у студії звукозапису Будинку радіо. Студійні і концертні записи співаної поезії із Луцька у програмі радіо «Промінь» протягом 1990 року  Василь Ворон презентував слухачам хіт параду « Чудова п’ятірка»…

У публікації «Уроки року» (1987 )  ведучий «Студії 3» порушив питання створення системи пошуку і промоції молодих талантів. Ідея «українського Вудстоку» на сторінках обласної «молодіжки» не лишилася «звуком без значення», здобула підтримку Держтелерадіо УРСР і Міністерства культури. Але ще до початку  фестивалю «Червона рута» у Чернівцях 1989 року,  «Студія 3» ініціювала західноукраїнський регіональний фестиваль «Рок-культура 88» для виконавців популярної та рок-музики і співаної поезії.  Наступного року наші фаворити змагалися у трьох номінаціях, які перебрали організатори «Червоної рути». 

Наш фестивальний рух дав змогу збагачувати «український контент», відкривати нові імена авторів і виконавців. Важливою тенденцією національно-культурного відродження стали наступні всеукраїнські фестивалі « Оберіг 89» і «Оберіг 90», «Соломяний дзвін 91», що спиралися на інформаційну підтримку обласної «молодіжки».

«Музичні діалоги над Бугом» у польському Мельнику 30-31 серпня 1991 року завершили цикл міжнародних проєктів, що розпочалися восени 1988 року у співдружності з Леонардом Марчуком, керівником Молодіжної агенції культури у Замосці за участі вокального квартету «ВОКС» і групи «Байм». Музичні діалоги  1989 року з ініціативи Леонарда Марчука і Олексія Левченка доповнили спортивні елементи. Українські виконавці Тарас Петриненко і «Гроно», польські групи «Комбі», «Леді Панк», «Папа денс» виступили у Луцьку під час музично-спортивного «Футбол шоу» під патронатом Польського телебачення.

«Музичні діалоги над Бугом» тривають дотепер щороку, як фестиваль культури національних меншин у Мельнику і фестиваль української культури «Підляська осінь» у Більську Підляському, Білостоку і українських осередках воєводства. 

Музичну палітру «Студії 3» у вісімдесяті роки доповнили «Вечірні стереогодини». Після тривалої перерви  на «Радіо Луцьк ФМ» передачі «Студії З» «на живо» щотижня транслювалися з Луцька до 2017 року.

Василь Ворон, ведучий «Студії 3»

Кость Шишко: "Я хотів би будити прекрасне в людині..."

Костянтин Тимофійович Шишко народився у селі Обенижі Турійського району Волинської області 24 травня 1940 року. В 1944 році разом із батьками переїхав до Луцька. Дитинство, юність і решта життя, аж до останньої години, Костянтина Шишка пов’язані із цим старовинним волинським містом. Лише декілька разів (на період служби в армії, під час короткочасної мандрівки Полтавщиною й нетривалого візиту до Києва) він виїжджав із рідного Луцька, але завжди повертався, ніби приречений залишитись саме тут назавжди.

Луцькі вулички, площі, провулки, сквери, архітектурні пам’ятки, старі будинки та їхні мешканці були не просто добре йому знайомі. Вони стали невід’ємною часткою його буття, як, зрештою, і він сам, цей дивний чоловік із густою шевелюрою, був однією із найпомітніших постатей Луцька другої половини ХХ століття. Мистецьке життя міста цього часу неможливо уявити без цього поета і художника, українського патріота-інтелектуала, переконаного нонконформіста Костянтина Шишка. Жоден митець із грона волинських літераторів не користувався таким визнанням, як цей категоричний, інколи аж надто принциповий та не зручний у спілкуванні автор віршованих писанок, блискучих сонетів, чудернацьких паліндромів, віршів-раків, поезії інтелектуальної, витонченої в контексті змісту та форми.

Творами Шишка захоплюються науковці, ними смакують справжні поетичні гурмани, їх декламують у кав’ярнях і навіть в найдешевших луцьких шинках. Не із офіційної вказівки згори або ж із організаційного примусу відзначаються дні його пам’яті, а стихійно в різних гуртах лучан без зайвого пафосу та лицемірства згадується його добре ім’я.

З-поміж чинників, які повпливали на формування особистості К. Шишка – безперечно, навчання у Луцькій СШ №2 (1948-1958рр.), в художній студії при Палаці піонерів, а особливо у Луцькому державному педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті. Йому щастило на вчителів. Петро Сензюк, керівник гуртка образотворчого мистецтва, прекрасний живописець, активна творча особистість, зумів не тільки навчити його тримати пензель, душею відчувати колір, тремтливу пульсацію ліній, а й прищепив назавжди шанобливе ставлення до творчості, пієтет до Його Величності Мистецтва. В.Покальчук, В.Мороз, Д.Іващенко – високопрофесійні метри в царині української філології та історії – стали йому за духовних наставників, а їхня жертовна діяльність в ім’я України – взірцем для наслідування. Великою мірою саме ці люди посприяли пробудженню національної самоусвідомленості Костя Шишка, спонукаючи появу у нього загостреного відчуття драматичної долі українського народу, розуміння власної відповідальності за його майбутнє. Кость Шишко був не просто успішним студентом. Він прекрасно навчався, виявляючи вже в студентські часи неабиякий хист мовника і науковця-історика. Йдеться не тільки про здобутки в межах освоєння обов’язкової програми, а наполегливу самостійну роботу над собою і перші творчі спроби в царині образотворчого мистецтва (графіки) та поезії. Прониклива лірика поета Шишка, як і малюнки пером, акварелі, ціла низка автопортретів, пейзажні мотиви, виконані в техніці лінориту, офорту, певною мірою відображають духовні горизонти свого молодого автора, його ідеали, серйозність завдань, які він ставив перед собою.

Переконливим свідченням цього є щоденник Костя Шишка, який він писав тієї пори. За кожним словом – виваженість, за кожною фразою – послідовність, чіткість бачення мети, наполегливість у поступі до неї… Розуміючи прогалини радянської освіти, намагаючись компенсувати час, витрачений на студіювання класиків марксизму-ленінізму, Кость Шишко наполегливо вивчав світову класику, захоплювався творчістю модерністів, по крупинках збирав інформацію про сучасне західноєвропейське мистецтво, що було відділене від України завісою холодної війни і тавром „буржуазної естетики”.

Отож, закінчуючи інститут, Кость Шишко вже був справжнім інтелектуалом, якому складно було відшукати рівню в середовищі однолітків. Його послідовний духовний розвиток не призупинився після отримання диплому про вищу освіту (1962), продовжився під час вчителювання в селі Кричеві Маневицького району (1963, вересень-листопад) і під час служби в Радянській армії (1963-1964). Відтак не дивно, що рядовому солдату в 1963 році було запропоновано вступити до КПРС, а після звільнення в запас він отримав значну як на той час посаду інструктора Волинського обкому ЛКСМУ. Багатообіцяючий початок кар’єри! Однак раптово фортуна покидає свого обранця. Лише рік (вересень 1964 – вересень 1965) йому довелось займати просторий кабінет партійного функціонера. Надалі химерна доля втнула непрогнозований викрутас.

Тому 1960-ті роки – особливий період у біографії Костя Шишка.  Особливі вони, зрештою, в долі всієї України. Це, як відомо, час суспільної «відлиги», коли тоталітарна машинерія, що іменувалась СРСР, дещо загальмувала. Розвінчання культу диктатора Сталіна, реабілітація жертв репресій, послаблення тиску на культуру й мистецтво… Все це спричинило своєрідний духовний ренесанс в національних республіках, у тому числі й в Україні. Однак цей процес тривав недовго. Одразу після нього розпочалось закручування гайок. На романтичних шістдесятників посипались політичні звинувачення, розпочалась своєрідна зачистка суспільства від небажаних елементів. Кость Шишко потрапив саме під цю гребінку. В Луцьку тоді спалахнула гучна справа „Мороза та Іващенка”, викладачів педінституту, яким було висунуте звинувачення в приналежності до українських буржуазних націоналістів.

Кость Шишко проходив по цій справі як свідок і співучасник. Не пройшли повз пильний погляд КДБ його приязні контакти зі звинуваченими, участь в акціях, ними зорганізованих, читання віршів, перекладів, а надто крамольної „Думи про матір”… Закінчення цього твору фразою: „Ми ж не підпільна організація. Ми – нація! Ми все ж таки нація!”, – було більш ніж достатньо, щоб стати вироком молодому зухвальцю.

Його арештували під час гучного весілля, яке святкували друзі в маленькому поліському селі. Далі – „фешенебельні” коридори КДБ, допити, свідчення і…показові партійні збори первинної партійної організації Волинського обкому ЛКСМУ (20 вересня 1965 року) з порядком денним: „Про антирадянські прояви в національному питанні Шишка К.Т. і його дальше перебування в рядах КПРС”. Ці так звані збори були завуальованою формою суду із рішенням заздалегідь відомим. Колишні колеги по роботі, навіть товариші, отримали добру нагоду проявити власну відданість ідеям марксизму-ленінізму, затаврувати ганьбою „негідні” вчинки Костянтина Шишка. Власне, певну можливість реабілітації мав і він. Якби лишень сердечно покаявся, не вступаючи із лицемірами у полеміку, якби не говорив про болючі проблеми українства, прояви нівеляції української мови, не згадував, що народи Африки борються за свою незалежність і чому цього не можна робити українцям..? Але все відбулось за відомим, сумнозвісним сценарієм.

Його не засудили до позбавлення волі. Лише виключили із КПРС. „Зрозуміло, в офіційних документах того часу не йшлося про заборону поетові друкуватися і займатися педагогічною практикою. Проте керівники усіх рангів найрізноманітніших контор і конторок, не кажучи про солідніші установи й організації, знали уже про той вирок і сприймали його як табу на професійну і видавничу діяльність. Відтоді, тобто з 1965 року, Кость Шишко залишився фактично без читача і без засобів до існування. Йому неймовірно важко було знайти навіть найменш оплачувану роботу, а коли знаходив, то довго не затримувався. Це була одна з найпідступніших форм репресій комуністичної деспотії – позбавити творця спочатку внутрішньої свободи, можливості самовиражатися, а потім – права на друкування, тобто на спілкування з читачем”[1]. Особливого болю у цій ситуації завдавав навіть не сам присуд, а реакція на нього деяких „колишніх друзів”, які, вболіваючи за власну репутацію, переходили на інший бік вулиці, щоб не подати йому руки. Гіркота розчарувань, пригніченість, відчуття самотності… Як відомо, біда не приходить одна… Саме в цей час страшних випробувань  його покинула дружина… Про ці моменти свого минулого життя він іронічно говорив: „…тоді, коли мене накрили покришкою і покинула Мадам”. З відстані часу він зазначав, що в цій драматичній історії є також своя позитивність: „Я отримав творчу свободу, можливість писати вільно, не озираючись на „компетентні органи», не зважаючи на недолугі смаки...”. Духовні переживання поета тих днів точно відображають малюнки, з-поміж яких особливо виразними є зображення чоловіка з автопортретними рисами, який падає в гігантську м’ясорубку[2], та вірш, співзвучний цій темі:

Світу багато, та поночі жить:

кожен про себе хіба тільки дбає,

чорта скубе, доки той ще линяє,

тільки за власний свій попас дрижить.

 

Звихнута чином дрібна принциповість,

мудрість тхоряча для цвілих голів…

Бридко линяє і праведний гнів

завченим жестом, позиченим словом.

 

Переконання ж виковує зиск:

грубу з посад набуваючи ренту,

в гущу впускають свої окоренки –

бонзи партійні й службові тузи.

 

Щирого ж змелять і пошеретують,

навіть загубиться будь-який слід…

Тож за язик укуситися слід,

як необачно словами жонглюєш!

 

Жити ж напоказ чи зручно? Навряд:

з дурнів нелегко тини городити.

Можна з брехнею світи облетіти,

важко вернутися тільки назад.[3]

 

Дитям вільного творчого польоту можна вважати весь подальший доробок Костя Шишка: блискучі „Вінок прощання”, „Вінок сумління”, „Вінок прозріння”, „Доба”, „Мій ворог”, „Орфей та Евридіка”, „Осіння казка”, „Плач Снігуроньки”, вражаючі експериментальні цикли „Писанки”, „Мультиплікаційне”, „Акростихи”, гостро сатирична „Епупея”, високопрофесійні переклади…Захопленням переускладненою структурою композицій, любов’ю до якихось штукарських технічних витівок відрізняється велика частина його образотворчої спадщини. Тут повною мірою розкривається специфічна особливість мистця та його мистецтва: вміння малювати літерами й словами, витворюючи засобами ліній та начерків не просто зображення, а його прасимвол, універсальний знак.

Після сумнозвісних 60-х в біографії К.Шишка вже не було подібних потрясінь. Після невдалих спроб розпочати нове життя, поет ніби заспокоюється. Приймаючи виклики долі, він до дна спиває гірку чашу випробувань. В 1970-1990 рр. він добре знав, що вже ніколи не зробить кар’єри, не одружиться, не вступить до Спілки письменників України, що він – поза межею, звільнений одразу звідусіль. Але з іншого боку, це було вже не так мало… Позбавлений обов’язку вдавати міщанську пристойність, він мав щастя належати самому собі. Можливо тому дещо зловживав алкоголем, іменуючи себе „прихильником Бахуса”, не прислухався до думки громадськості, подеколи дозволяв собі більше, аніж інші. Але весь цей час, незважаючи ні на жодні перипетії, жив виключно інтелектуальним і творчим життям. Його родиною стали друзі: Євген Ходаківський, Михайло Андрійчук, Мирон Нестерчук, Сашко Валента, Володимир Жежерун, Леонід Сахнюк, а з часом багато інших, значно молодших за віком, котрі любили за чаркою вина послухати нові вірші та поезію класиків у його виконанні. У справжній перфоменс переростало читання „Епупеї про Степана й рід...”. Уривки із неї, ще не зовсім викінченої, мандрували по людях в рукописах, їх вивчали, з нетерпінням очікуючи наступних розділів. Кость був штучно відокремлений від читача, але не від літературного процесу. Не маючи змоги на офіційні зустрічі з аудиторією, компенсував це, спілкуючись зі своїми шанувальниками в художніх майстернях, в оселях творчої інтелігенції, скрізь, куди потрапляв, і де було бажання говорити про поезію. Не маючи змоги публікуватись в періодиці, друкував свої твори на старій друкарській машинці, дарував близьким, інколи продавав за умовний гріш кому доведеться. „Луцький Рембо”, – якось назвав його один поважний критик, дивуючись такій вельми незвичайній творчій практиці поета.

Кость Шишко все ж переміг лиху долю. В 1990-х, після падіння імперії зла (СРСР), його поезія з’являється в газетах і журналах, окремим накладом виходять „Епупея”, „Сльоза олії золота”, а в грудні 2001-го побачила світ перша збірка – „Пісня дощу”. Для нього це була велика втіха. Він відчував себе зреалізованим і просто щасливим. Коли ж незабаром смертельно захворів, то, відмовляючись від лікування, сказав авторові цих рядків: „Чи варто реанімувати те, що віджило? Я вичерпав свій біологічний ресурс і, вочевидь, вже нічого нового не зроблю в творчості…”.

Помер Костянтин Тимофійович Шишко 24 січня 2002 року.

Нині друзі опікуються його мистецькою спадщиною. У Волинському краєзнавчому музеї створено архівний фонд поета, відкритий для кожного, хто цікавиться літературою.

Навроцька З. 24 травня 70 років від дня народження К. Т. Шишка (1940) – українського поета, художника / З. Навроцька // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2010 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Е. С. Ксендзук. – Луцьк, 2011. – С. 65–71.

Література:

Шишко К. Епупея : сатира і гумор / К. Шишко (Хтось Тодось). – Луцьк : Надстир’я, 1993. – 46 с.

Шишко К. Пісня дощу : вибране з неопублікованого : поезії / К. Шишко ; упорядкув., вступ. слово, худож. оформ. і макет А. Якубюка. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2001. – 256 с.

Шишко К. Сльоза олії золота : вірші / К. Шишко. – Луцьк : Надстир’я, 1997. – 18 с.

Шишко К. Писанки / К. Шишко. – Луцьк : Твердиня, 2010. – 212 с.

Шишко К. Вереснева елегія ; „Сюрчать ведмедики, неначе вартові…” ; „Рожеве підійшло до жовтого порогу…” ; „Павині пера згасли на воді…” ; Акростих / К. Шишко // Світязь : літ. зб. Волин. орг. Спілки письм. України. – К., 1992. – Кн. 2. – С. 53–55.

Шишко К. Вінок сонетів / К. Шишко // Волинь : сусп.-політ., літ.-мист. часоп. – Луцьк, 1991. – № 1. – С. 41–45.

Шишко К. „На страту вечір днину вів…” ; „З’явилися на білий світ усі ми” ; „Де світло й темінь…” ; Луцьк напровесні 1971 ; „Останній погляд в очі голубі…” / Шишко // Перевесло : антологія : у 2 т. – Луцьк, 2001. – Т. 1 : поезія. – С. 229–232.

Шишко К. Медова повінь : поезії / К. Шишко // Дніпро. – 1994. – № 10. – С. 8–9.

Шишко К. Писанки : вірші / К. Шишко // Молодь України. – 1991. – 16 трав.

---

[1] Стаття-передмова Анатолія Якубюка у книзі К.Шишка «Пісня дощу»: вибране з неопублікованого: поезії. Луцьк, 2001. – С. 4 – 5 .

[2] Робота знаходиться у збірці ВКМ під назвою «А щирого змелять і пошеретують…»

[3] Вірш опубліковано у збірці К. Шишка «Пісня дощу»9 Луцьк, 2001. – С. – 41).

Українське відродження на Підляшші

«З соціологічної точки зору це є правдиве «Підляське чудо», зазначала паризька газета «Українське слово» після виборів 1990 року, коли до міських та гмінних рад тут обрали депутатами 34 українців…

Участь волинян у процесах українського відродження на Підляшші протягом 1989-1991 років стала темою моїх публікацій на сторінках обласної молодіжної газети після зустрічі у Луцьку з секретарем Підляського відділення ОУП Євгеном Рижиком. Після фестивалю «Оберіг 89» на запрошення Євгена на Підляшшя вирушили українські співці, яких супроводив директор молодіжного центру «Контакт» Володимир Мазур. Він організував турне тріо Мареничів, виступ дуету «АС» на фестивалі «Білостоцькі мальви», десятки концертів українських виконавців під час передвиборної кампанії 1990 року...

Найяскравіша подія нашої культурної дипломатії - «Музичні діалоги над Бугом» у Мельнику 30-31 серпня 1991 року. Про учасників мистецької акції я розповідав у спеціальному додатку до газети «Молода Волинь», що вийшов друком 23 серпня 1991 року.

Фестиваль української культури, що презентував «різні барви фольклору» Волині і Підляшшя, замислили, організували і провели з доброї волі Євгена Рижика, за сприяння війта гміни Мельник Евгеніуша Віховського науковий консультант кандидат філологічних наук  Віктор Давидюк, Володимир Мазур (технічний директор),  Василь Ворон ( автор ідеї, художній керівник і ведучий концертів).

Фестиваль української культури «Підляська осінь» бере початок з  «Музичних діалогів над Бугом» 1991 року, які щороку відбуваються у Мельнику з ініціативи органу місцевого самоврядування за участі мистецьких колективів національних меншин

Василь Ворон журналіст, магістр державного управління.

Газетні публікації можна переглянути за посиланням –https://drive.google.com/drive/folders/1ME-p1qSyr-JeDlIYeIpKS2Io8G4U12Wp?usp=sharing

Операція «Старе місто» у цифровому форматі

 

   До 40-річчя створення історико-культурного заповідника республіканського значення у старій частині міста Луцька (1985) громадський діяч, журналіст Василь Ворон пропонує у цифровому форматі публікації на сторінках обласної молодіжної газети 1983–1985-го і наступних років. Небуденна дискусія читачів і фахівців про проблеми і перспективи Старого міста увінчалася урядовою постановою про створення заповідника 1985 року. 

   «Молодіжка» не залишила дирекцію заповідника наодинці з проблемами, організувала громадський рух волонтерів,  поглиблене вивчення локальної історії Луцька, Волині із залученням матеріалів Інституту дослідів Волині (Канада). Організатор «операції Старе місто» журналіст, магістр державного управління Василь Ворон розповідає.

1967 року Ростислав Метельницький і його колеги з  волинського філіалу інституту «Діпроміст» звернулися у Держбуд УРСР, а 16 липня 1968 року їм доручили складання технічної документації. 1970 року проект історико-архітектурного заповідника  схвалили і  рекомендували до затвердження («МЛ» від 18 серпня 1983 року)…

« Це зібрання документів, розрахунків і креслень. Вони висвітлюють основні етапи розвитку міста, сучасний стан забудови території старого Луцька і комплекс заходів, які планувалося виконати протягом 1970-1985 років. Ми передбачили також заходи для поліпшення умов проживання у цьому районі і визначили етапи виконання робіт ( три черги по п’ять років кожна) - розповідав Ростислав Георгійович Метельницький у згаданій вище публікації. - На основі цієї програми дій можна було б планувати і проектувати, а потім і виконувати усі необхідні види робіт – від археологічних розкопок до благоустрою і декоративного вечірнього освітлення пам’яток архітектури…».

Кандидат архітектури Богдан Колосок, коментуючи нашу розмову з Ростиславом Метельницьким, зазначив: « Проект  Луцького історико-архітектурного заповідника  отримав високу оцінку Держбуду УРСР. Він не втратив свого значення і зараз може служити основою для підготовки рішення Ради Міністрів УРСР про створення заповідника. З метою дальшої деталізації завдань проект мусить бути доповнений міркуваннями про організаційну структуру заповідника, його підпорядкованість, джерела фінансування, а також проектами інженерних мереж (водогонів, каналізації, електро- та газопостачання, телефонізації тощо) («МЛ» від 18 серпня 1983 року)…

Невідомо, як довго міг би ще пролежати в архіві управління містобудування і архітектури облвиконкому цей проект…Він передбачав три черги заходів протягом 1970-1985 роки, але, як виявилося під час дискусії, фінансові затрати не вкладалися у параметри обласного бюджету і його відклали у «довгу шухляду». Принаймні, у планах міськвиконкому до  900-ліття першої згадки про місто  реалізація проекту не передбачалася ні 1983-го, ні 1984 року …

«Вартість робіт першого п’ятирічного етапу  повинна була скласти понад 2 мільйони карбованців. Однак Держбуд УРСР і Міністерство фінансів УРСР виділяють Волинській області не більше 100 тисяч  карбованців на рік на реставрацію пам’ятників архітектури, яких в обласні налічується 152. Цих коштів не вистачає, а тому можливі лише роботи по реставрації окремих пам’ятників»,  цитувала газета відповідь відділу у справах будівництва і архітектури облвиконком («МЛ» 15 травня 1984 року)

Учасники дискусії, що починалася після публікації «Старе місто: проблеми і перспективи»  і тривала протягом трьох років, наполягали: місто не може відзначати цей ювілей без іменинника - Старого міста…

Доктор мистецтвознавства Григорій Логвин (м.Київ), одним із перших підтримав ідею створення історико-архітектурного заповідника. «Ваше місто за ландшафтно-географічним розташуванням є унікальним у Європі. Його особливість полягає, перш за все, у тому, що історичне ядро – Верхній та Нижній замки й передмістя  були оточені водою. З-за лугу місто виглядає напрочуд картинно. Хочеться  особливо наголосити на  охороні мальовничої заплави  річки Стиру на південь від Старого міста, краю берега Стиру в межах міста…»( «МЛ» 11 жовтня 1983 року).

«Складається враження, ніби ця частина міста заснула і не може пробудитися до нового життя. Таке відношення до Старої частини Луцька необхідно докорінно змінити, адже це основний «документ», який наочно (а не на словах) підтверджує багатовікову історію міста. Прикро все це бачити, знаючи що понад 10 років тому  розроблений проект  Луцького історико-архітектурного заповідника, який дає вичерпні рекомендації по забудові і благоустрою цієї частини міста», констатував Григорій Шевчук керівник групи архітектурно-планувальної майстерні №» Волинського філіалу «Діпроміст» ( «МЛ від 15 листопада 1983 року)

«Це та інші питання, як наприклад, впорядкування вулиці Зорге, розчищення території Нижнього замку, використання підземель єзуїтського костьолу можна вирішити лише з приведенням у дію проекту історико-архітектурного заповідника», констатував Н.Кирилюк,  позаштатний екскурсовод Луцького бюро подорожей та екскурсій («МЛ» від 1 листопада 1983 року).

В.Кардаш, психолог « На основі міста-заповідника повинен бути осередок духовного розвитку для майбутніх поколінь. Бо пам'ять про минуле Луцька – це як генетична пам'ять людини, і коли до неї ставитися зневажливо, негативні наслідки з часом даються взнаки» ( «МЛ від 15 травня 1984 року)

На думку Олега Покальчука, студента Літературного інституту ім. Горького «слід почати від Лесі Українки…Але попри  такий тісний зв'язок зі старим Луцьком, наше місто ще й досі не має музею Лесі Українки. А він дав би нам можливість згадати славні імена Михайла Драгоманова, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Івана Франка…Луцька має давню літературну традицію, але вона ще не до кінця вивчена. Як і не вивчена сама територія  Старого міста. Потрібні дослідження», переконував учасників «круглого столу» у редакції Олег Покальчук ( «МЛ» від 15 травня 1984 року).

Д.Муха, лікар Луцької міської санепідемстанції: « Слід винести за межі охоронної зони ті  установи і підприємства які засмічують, забруднюють територію Старого міста, а  саме: завод «Побутова хімія», на який нам скаржаться лучани, автостанцію, захаращене господарство «Кінотехпрому», філіал № 9 республіканського виробничо-еспериментального обєднання, виробничий комбінат Музичного товариства» ( «МЛ від 15 травня 1984 року)

Реагування на публікації показали, що в органах влади та місцевого самоврядування таки прислухаються до аргументів наших читачів.

Невдовзі у редакції отримали  відповідь голови  виконкому Луцької міської ради народних депутатів К.Литвиненка « Міськвиконком  підтримує необхідність створення у Луцьку історико-архітектурного заповідника і сприятиме у його створенні»  ( МЛ від 11 жовтня 1983 року).

Начальник обласного управління культури В.Денисюк зазначив: «Управління культури вважає за необхідне і порушуватиме клопотання перед  директивними органами про представлення  розробленого обласним відділом у справах будівництва  проекту для розгляду Радою Міністрів УРСР з тим, щоб створити в Луцьку історико-архітектурний заповідник» (МЛ від 1 листопада 1983 року).

«Правління Українського товариства охорони пам’ятників історії і культури повністю підтримує ідею створення Луцького історико-архітектурного заповідника. Очевидно, у даний час необхідно, щоб  міністерство культури УРСР, Держбуд УРСР і Волинський облвиконком з ініціативи останнього підготували узгоджені пропозиції в Раду Міністрів  УРСР по даному питанню», повідомив редакцію перший заступник голови правління В.Кашка у листі від 6.07.1983 («МЛ від 15 травня 1984 року).

Матеріали «круглого столу»  у публікації  «У тіні Верхнього замку» надіслали у Мінкультури і Держбуд, а 14 липня 1984 року газета повідомила про результати реагування. Обидва відомства в один голос підтримали створення «історико-архітектурного заповідника».

«Міністерство культури УРСР ознайомилося з публікаціями газети по питанню збереження пам’ятників історії та культури і поділяє  думку  редакції та громадськості  про створення заповідника. Міністерство підтримає клопотання Волинського облвиконкому перед Радою Міністрів УРСР про створення  історико-архітектурного заповідника у місті Луцьку. М.Жаріков, заступник голови Держбуду УРСР «МЛ» від 14 липня 1984 року).

Після постанови уряду «Про оголошення комплексу пам’яток історії та культури Луцька історико-культурним заповідником» редакція  висловила подяку  архітекторам  Б.Колоску, Р.Метельницькому, В.Іржицькому, Г.Шевчуку, краєзнавцям В.П’ясецькому, Я.Димничу та багатьом читачам, котрі взяли участь в обговоренні проблем Старого міста» («Друга молодість старого міста» МЛ від 6 липня 1985 року)

Ми не змогли пояснити своїм читачам, чому, на якому етапі, з чиєї ініціативи відбулася підміна понять і на виході ми отримали не «історико-архітектурний», а «історико-культурний заповідник республіканського значення»…Великий почин волинських архітекторів не канув у Лету, але уже була загублена чудова ідея музеєфікації Луцького замку архітектора Ростислава Метельницького…

У публікації «Друга молодість Старого міста»  («МЛ» 6 липня 1985 року) автор проекту заповідника Ростислав Метельницький,  архітектор і дослідник історії Старого міста зазначив: «Замок, як і заповідник у цілому, неодмінно  повинен брати участь у культурному житті міста, ця частина міста повинна бути благоустроєна краще, ніж будь- яка інша, адже рівень культури епохи, як і окремої людини, визначається ставленням до минулого. І хочу побажати тим, хто буде втілювати у життя постанову уряду енергії, ентузіазму, практичності та винахідливості, розумних помічників і везіння, бо справа ця нелегка. Набагато легші не завжди вдавалося довести до кінця.

Згадаймо, хоча б  долю музею історії міста Луцька.. Прекрасна ідея здеформована шаблонним мисленням, а потім і зовсім загублена. Сподіваюся, що музей історії міста з часом буде у складі заповідника. І не як  міні- копія чи пародія на краєзнавчий, а як музей  архітектурного розвитку обласного центру, де лучани і гості Волині побачать не лише минуле на схемах, кресленнях, макетах, а й плани наших архітекторів на майбутнє».

Після урядової постанови 1985 року про створення історико-культурного заповідника ми не залишили дирекцію заповідника наодинці з проблемами. Операція «Старе місто» тривала протягом наступних років,  популяризуючи локальну історію,залучаючи до  дискусії фахівців з-поза меж Волині, джерельну базу і публікації  Інституту дослідів Волині (Вінніпег). І перш ніж діаспорний «Літопис Волині» успадкував університет імені Лесі Українки 1996 року, цей краєзнавчий вісник з’явився на сторінках  «молодіжки»…

Підготовка до «Любартівських читань» - чудова  нагода сказати добре слово про авторів проєкту історико –архітектурного заповідника 1970 року  Богдана Колоска, Ростислава Метельницького, Леоніда Санжарова,  згадати внесок моїх колег із обласної «молодіжки» Олега Покальчука, Валерія Мельника і наших громадських кореспондентів, архітекторів  Юрія Шевчука,  Віктора Іржицького, краєзнавців Вальдемара П’ясецького, Ярослава Димнича, історика Михайла Кучінка,  актуалізувати деякі пропозиції учасників дискусії про проблеми і перспективи Старого міста протягом  1983-1985-го і наступних років, що стали «домашнім завданням» для дирекції заповідника на десятиліття...

Леонід Козярчук: з любові до неба і рідного краю

Леонід Леонідович Козярчук народився 11 травня 1965 року в селі Єлизаветин Рожищенської ТГ, із родини переселенців, або «забужан», як називають людей, котрих внаслідок сумнозвісної акції «Вісла» було виселено з рідних країв.

Батько – селянин, родом з Холмщини, був майстром, навіть зібрав унікальний саморобний трактор, виточував колінчасті вали для мотоциклів, ремонтував техніку та інше. Мати – Відринська Надія Іллівна, народилась в селі Голоби Ковельського району, працювала учителем молодших класів Єлизаветинської восьмирічної школи.

Початкову освіту Леонід Козярчук здобув у Єлизаветинській школі, середню – у Рожищі. Ще в дитячі роки Леонід відвідував гурток радіолюбителів у школі села Єлизаветин, згодом почав конструювати саморобні велосипеди. А пізніше захопився авіамоделюванням. Знайомився з відповідною літературою: «Юний технік», «Моделіст конструктор» та інші. Свій перший літальний апарат він спорудив разом з двоюрідним братом Віктором. У 1979 році хлопці взялися будувати невеликий справжній літак, який зібрали за два роки. Частини були з дерева, водопровідних труб, крила обшиті целофаном із мішків з-під селітри – тобто все, що знайшлося під рукою, пішло на продукт дитячої творчості.

Черговим поштовхом у захопленні авіацією стало знайомство з Олексієм Кошманом. Досвідчений дельтапланерист порадив хлопцям відкласти важкі та складні у конструюванні літаки та зайнятися дельтапланами, на яких реально можна піднятися у небо. У 1982 році разом з групою ентузіастів юний Леонід Козярчук, виготовили й проводили польоти в околицях рідного села на саморобному мотодельтаплані (літали на висоті 50-100 м). З часом йому все більше й більше хотілося стати частиною реальності, у якій існували літальні апарати. Так, у 1985-у, а згодом у 1987, 1989, 1991 роках молодий авіатор побував на зльотах (був учасником НЛА-87, що проходив у Радянському Союзі), де заводив знайомства, укріплював зв’язки, обмінювався інформацією про автожири й гелікоптери.

Протягом двадцяти років винахідник самотужки сконструював та виготовив кілька моделей аматорських автожирів, відтак став призером НЛА-87 в Тушино, сконструював надлегкий автожир «ЛК-1» (1987 рік), за створення якого нагороджений призом ОКБ ім. М. Л. Міля та грошовою премією МАП СРСР.

Після закінчення училища за фахом токаря у Нововолинську відслужив у війську. Після служби в армії деякий час працював токарем.

У 1989–1990 рр. навчався у харківському авіаційному інституті, отримав диплом інженера-конструктора та повернувся у рідні краї. У 1993 році став одним із співзасновників МП «Комета» в місті Рожище.

У 1996–2001 роках працював інженером-технологом мото-дельтапланерного виробництва у київській фірмі «Аерос», яка виготовляє дельтаплани й експортує їх по всьому світу. Пізніше в Рожищі зареєструвався приватним підприємцем із виготовлення деталей і конструкцій мотодельтапланів, аеросаней, на які був попит. Навіть поляки спеціально приїздили на Волинь, щоб придбати комплектувальні деталі.

Леонід Леонідович Козярчук задався ціллю написати книгу про автожири та гелікоптери, зібрав дуже багатий матеріал про майже сотню аматорів-конструкторів, їхні винаходи. У 2012 році з’явилася його книга «Автожири й гелікоптери 1945–2000. Каталог конструкцій» (2012 р.). Також він є автором низки книг з історії гвинтокрилих НЛА та МДП: «Історія розвитку мотодельтаплана у світлинах» (2014 рік), «Віхи життя – мій шлях у надлегкій авіації» (2017 рік), «Зльоти надлегкої авіації 1984–2018» (2019 рік), «Історія розвитку легкого гелікоптера у світлинах (1943–2020)» (2022 рік), автор низки статей у журналі «Пшегльонд лєтнічий» («Авіаційний перегляд») та інших.

Леонід Козярчук також займається вивченням історії рідного краю. Зокрема його дослідження, яке стало книгою «Сторінки історії містечка Рожище» (2016) – це перша праця про минуле й сучасне українського міста Рожище. Книга стала результатом 10-річної праці в архівах, бібліотеках та музеях України та Польщі. Зокрема, протягом трьох років Леонід Козярчук працював у Державному архіві Волинської області, відвідував архіви Любліна та Києва. Чимало даних віднайшов у бібліотеках, зокрема, Волинській обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки, Національній бібліотеці імені Володимира Вернадського у Києві, воєводській бібліотеці Хероніма Лопатинського у Любліні.

Леонід Козярчук є автором краєзнавчих праць: «Дубище-Єлизаветин. Історія волинських сіл у фотографіях, описах та документах» (у співавторстві з С. Янішевським; 2020 р., «Єлизаветинська школа – роки і люди» (у співавторстві з С. Янішевським; 2018 р.), «Польсько-український конфлікт 1943 року на межі Рожищенського та Ківерцівського районів Волинської області» (2018 р.), «Дорогуськ та околиці – родинні землі Холмщини» (2019 р.), «Архів спогадів мешканців Волині та Холмщини» (у співавторстві з С. Янішевським; 2023 р.).

Бродосюк М. 11 травня 60 років від дня народження Л. Л. Козярчука (1965) – українського авіаконструктора та краєзнавця М. Бродосюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Н. Д. Хомяк ; відп. за вип.: О. Г. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2024. – С. 46–49. 

Література:

Козярчук Л. Л. Автожири й гелікоптери Ігоря Бенсена : каталог конструкцій / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 150 с. : іл.

Козярчук Л Л. Автожири й гелікоптери 1945–2000 : каталог експериментальних та аматорських конструкцій гвинтокрилих ЛА СРСР, Польщі й країн СНД періоду 1945–2000 рр. / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Ініціал, 2012. – 478 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Архів спогадів мешканців Волині та Холмщини / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2023. – 250 с.

Козярчук Л. Л. Віхи життя – мій шлях у надлегкій авіації (1978–2016) / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2017. – 220 с. : іл.

Козярчук Л Л. Дорогуськ та околиці – родинні землі Холмщини / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2019. – 120 с.

Козярчук Л. Л. Дубище–Єлизаветин. Історія волинських сіл у фотографіях, описах та документах / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2020. – 248 с.

Козярчук Л. Л. Єлизаветинська школа – роки і люди / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 60 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Історія розвитку легкого геліокоптера у світлинах (1943–2020) : фотоальбом / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2022. – 206 с.

Козярчук Л. Л. Книжкова нива автора (2010–2023) / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Завжди поруч, 2023. – 141 с.

Козярчук Л. Л. Пілотовані літальні апарати СКБ ХАІ (1959–2019) : каталог конструкцій / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2020. – 133 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Польсько-український конфлікт 1943 р. на межі Рожищенського та Ківерцівського районів Волинської області / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : ЛНТУ, 2019. – 49 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Сторінки історії містечка Рожище : іст.-краєзн. нариси / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2016. – 270 с.

Козярчук Л. Вишенецький костел – римо-католицька святиня ; Дубищенський монастир – одна з найдавніших православних святинь Волині / Л. Козярчук // Минуле і сучасне Волині та Полісся: місто Рожище в історії України і Волині : Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 700-річчю першої писем. згадки про місто, 8–9 груд. 2022 р. : наук. зб. – Луцьк, 2022. – Вип. 72. – С. 11–16, 17–22.

Козярчук Л. Німецька община в Рожищі у ХІХ – першій половині ХХ ст. / Л. Козярчук // Німці в історії Волині : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Луцьк, 1–2 жовт. 2015 р. / ред. М. П. Костюк. – Луцьк, 2016. – С. 132–142.

***

Мацюк Р. З любові до неба і рідного краю / Р. Мацюк // Наш край. – 2020. – 7 трав. – С. 8.

Мацюк Р. Краєзнавець презентував нову книгу / Р. Мацюк // Наш край. – 2023. – 10 серп. – С. 4.

Нове видання заповнює білі плями в історії краю // Наш край. – 2020. –10 верес. – С. 4

 

Василь Зінкевич: життя, зіткане з пісні

 

Василь Іванович Зінкевич народився 1 травня 1945 року в селі Васьківці Ізяславського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницька) області.

Батько Василя Івановича, Іван Харитонович, був регентом церковного хору, гарно співав. Ще, будучи дитиною, Василь зробив собі сцену, на якій співав та танцював. У шкільні роки брав участь у художній самодіяльності. Мама Василя, Ганна у вільний час любила вишивати, робила неперевершені квіти з підручних матеріалів. Творча атмосфера в сім’ї не могла не вплинути на вибір професії та подальшого життєвого шляху юнака.

Після закінчення школи Василь поступив до училища декоративного та прикладного мистецтва у м. Вижниця Чернівецької області (тепер Вижницький коледж прикладного мистецтва імені В. Ю. Шкрібляка), яке закінчив у 1968 році. З 1966 по 1968 роки він перебував на строковій службі в армії, але й там не поривав із творчістю, з піснею – керував полковим танцювальним ансамблем.

З 1968 по 1973 роки Василь Зінкевич очолював ансамбль танцю «Смеречина» при Вижницькому будинку культури. Він робить перші кроки у вокальній школі Левка Дутківського, керівника ВІА «Смерічка», в якому сміливо втілюються спроби поєднати гуцульські та буковинські мотиви з модними сучасними ритмами. Через рік в ансамблі почав співати й Назарій Яремчук.

Знаменита авторська хореографічна композиція Василя Зінкевича «Буковинська мозаїка» разом з декількома іншими танцювальними постановками ввійшла до золотого фонду українського мистецтва.

Окрім хореографічних постановок Василь створював сценічні костюми, починаючи ще з студентських років. Деякі з них експонувались на виставці в Парижі. Юнак був новатором у моді – намагався поєднувати народні мотиви із сучасними тенденціями. Разом з Аллою Дутківською, дружиною Левка Дутківського, Василь створив колекцію «Горянка» для ансамблю «Смерічка», в якій майстерно поєднувались білі та червоні кольори. Також Василь Зінкевич створював костюми для Софії Ротару, ансамблю пісні і танцю Вірського, київського мюзик-голу, ВІ «Смерічка», ВІА «Світязь».

Зустріч з талановитими, непересічними людьми – подія в житті кожного. Такою подією в житті Василя Івановича була зустріч з композитором і співаком, автором «Червоної рути», людиною, яка зробила українську естраду відомою на весь світ, Володимиром Івасюком. Познайомились вони на зйомках новорічної програми, а в 1970 році брали участь у танцювальних сценах на зйомках фільму «Білий птах з чорною ознакою», який займає восьму позицію у списку 100 найкращих фільмів українського кіно.

Після виконання «Червоної рути» у фіналі «Пісні року-1971» тріо Зінкевича, Івасюка та Яремчука стало відомим та популярним. Після успішної прем’єри пісні «Червона рута» в карпатському містечку Яремче був відзнятий перший український музичний фільм режисера Романа Олексіва «Червона рута» (сценарист Мирослав Скочеляс, оператор Аркадій Дербінін, композитор Володимир Івасюк). У цьому фільмі Василь Зінкевич виконує твори Володимира Івасюка: «На швидких поїздах», «Водограй» у дуеті з Софією Ротару, знамениту «Червону руту».

У 1972 році ВІА «Смерічка» був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і отримав звання народного.

Ансамбль «Смерічка» ставав все більш популярним. Давали по 2-4 концерти на день, пропагуючи українську естраду. Звісно, це не подобалось партійній номенклатурі, для якої розвиток та популяризація національних культур становили небезпеку для її існування. Фільм «Виступає ансамбль «Смерічка» під керуванням Левка Дутківського», знятий у 1975 році естонським телебаченням, яке приїхало на Буковину, був заборонений. Партійна номенклатура зробила все, щоб ансамбль розпався, – занадто українським і популярним він був.

У результаті Назарій Яремчук почав працювати в Чернівецькому університеті, а Василь Зінкевич переїздить до Луцька на Волинь. Він стає солістом ансамблю «Світязь», а з 1980 року його художнім керівником. З приходом Василя Івановича ВІА «Світязь» стає ще більш популярним.

У 1986–1991 роках Василь Зінкевич навчався в Рівненському інституті культури, де отримав фах режисера.

Творчість Василя Івановича Зінкевича пошановано в Україні. 20 жовтня 1978 року йому було присвоєно звання заслуженого артиста Української РСР, а 3 січня 1986 року – народного артиста Української РСР. У 1994 році В. Зінкевич став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка. У 1997 році митця було нагороджено орденом «Миколи Чудотворця» за вагомий внесок у «примноження добра на Землі» та присвоєно звання «Людина року» у номінації «Митець року». У 1999 році Василь Зінкевич нагороджений орденами «За заслуги» I та II ступенів. У 2001 році отримав почесне звання «Золотий голос України» за результатами нагороджений орденом «За заслуги» I ступеня, а в серпні 2009 року Василю Івановичу Зінкевичу присвоєно звання Героя України.

Пісенний спадок Василя Зінкевича потужний і популярний. Найбільш улюблені пісні у виконанні митця: «Мамина світлиця» (І. Білозір, Б. Стельмах), «Ясени» (О. Білаш, М. Ткач), «Два кольори» (О. Білаш, Д. Павличко), «Новий день над Україною» (Б. Кучер, С. Галябарда), «Забудь печаль» (Л. Затуловський, Т. Севернюк), «Музика весни» (П. Дворський, Н. Бакай) та інші чудові твори.

Альбоми пісень у виконанні Василя Зінкевича: «Скрипка грає», «Крик птиці», «Тече вода» (із серії «Золоті пісні України 80-х» увійшли до збірки авторських творів Юрія Рибчинського. Пісні «Червона рута», «Залишені квіти» ввійшли в альбом «Пісні про кохання» (серія «Золота колекція»).

Весь творчий шлях Василя Зінкевича, метра української естради, – служіння своєму народу. Навіть у непрості часи, коли українська пісня строго регламентувалась, митець був відданий рідній землі, рідному слову. І зараз Василь Зінкевич не стоїть осторонь подій в Україні. Виступає з концертами, бере участь у мистецьких подіях. Його слово звучить з потужною силою, закликаючи єднатися, боротися за свою землю та любити її безмежно.

Гаврилюк О. 1 травня  80 років від дня народження В. І. Зінкевича (1945) – народного артиста України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України / О. Гаврилюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Н. Д. Хомяк ; відп. за вип.: О. Г. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2024. – С. 39–41.

Література:

Зінкевич В. І. Я родом з пісенного краю / В. І. Зінкевич // Шаров І. 100 сучасників : роздуми про Україну / І. Шаров. – Київ, 2002. – 518 с.

***

Столярчук Б. Й. Митці Рівненщини : енцикл. довід. / Б. Й. Столярчук. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Рівне : Зень. О., 2011. – 385 с.

Про В. І. Зінкевича – с. 113.

 

***

Вікно рубрики : у кожного свій Зінкевич // Волинь-нова. – 2015. – 30 квіт. – С. 2.

Власюк В. Василь Зінкевич: «Лучеськ для мене – це берег творчого натхнення» / В. Власюк // Сім’я і дім. – 2015. – 14 трав. – С. 4.

Гайовий В. Життя, зіткане з пісні / В. Гайовий // Яровиця. – 2015. – № 1/2. – С. 143–144.

Зубчук К. «Я заздрю Вам, бо ви жили з такими піснями» / К. Зубчук // Волинь. – 2020. –19 трав. – С. 9.

Коваленко О. «Маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті» : Василю Зінкевичу – 75! / О. Коваленко // Волинь. – 2020. – 7 трав. – С. 2.

Свічаний М. Князь української пісні / М. Свічаний // Слава праці плюс. – 2020. –13–19 трав. – С. 4.

Сигалов А. Катерина Яремчук: Для мене він – живий / А. Сигалов // Україна молода. – 2021. – 12 листоп. – С. 14–15.

 

***

Гаврилюк О. 1 травня 75 років від дня народження В. І. Зінкевича (1945) – Героя України, народного артиста України / О. Гаврилюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2020 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 119–124.

Завада Л. 1 травня 70 років від дня народження В. І. Зінкевича (1945) – народного артиста України / Л. Завада // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2014. – С. 66–72.

Кузик В. Зінкевич Василь Іванович / В. Кузик, О. Кушнірук // Українська музична енциклопедія. – Київ, 2008. – Т. 2 : Е – К. – С. 151.